Матеріал друкованого видання "Тиждень" № 19 (599) від 8 травня
Журналісти з різних країн досліджували це питання досить детально і змогли встановити, що за роботу із соцмережами в оточенні Путіна відповідає Євґєній Пріґожин, який утримує цілі фабрики тролів. Та якщо існування російських інтернет-тролів більше не є секретом, то питання про те, що з ними робити і як їм протистояти, все ще залишається відкритим.
З розвитком соцмереж людство зіткнулося з такими викликами, яких раніше в нашій історії ще не було. Один із них — лавиноподібне, вірусне поширення інформації. Причому не завжди корисної. Поширення страшних чуток, яке призводило до спалахів насильства, паніки, погромів, звичайно ж, було частим явищем і раніше. Але до появи Facebook і смартфонів такі спалахи зазвичай були локальними й відбувалися в межах окремо взятого міста або села. Тепер технічний прогрес дає змогу інформації в найкоротші терміни поширюватися на величезні території й охоплювати мільйони людей. Ця особливість зробила соцмережі грізною зброєю, яка часом діє страшніше за автомат чи гаубицю. Адже на початку ХХІ століття страшні чутки вже не з’являються стихійно, а цілеспрямовано вигадуються спеціально навченими людьми.
Усю міць цієї зброї Україна мала можливість випробувати на собі в 2014 році, коли Росія щосили стала використовувати соцмережі для розпалювання ворожнечі всередині нашої країни, а також для мобілізації охочих убивати українців у самій РФ. Тоді багато хто не тільки в Україні, а й за кордоном зрозумів, що соцмережі — це не просто невинна розвага й що тенденційно подана інформація, правильно вкинутий фейк можуть провокувати насильство, вбивати та калічити.
Кремль охоче і регулярно використовує фейки в інформаційній війні проти своїх ворогів на Заході та в близькому зарубіжжі. Для запуску потрібних меседжів використовуються всі засоби: як офіційні ЗМІ з величезними бюджетами на кшталт RT, так і анонімні групи в соцмережах. При цьому робота в соцмережах має одну велику перевагу порівняно з традиційними ЗМІ. Там не існує практично жодних обмежень. Якщо медіа змушене дотримувати певних рамок і правил пристойності, то у Facebook, Twitter, «ВКонтакте» за допомогою ботів можна поширювати будь-яку нахабну брехню і не турбуватися з приводу її правдоподібності. Знаючи принцип роботи алгоритмів соцмереж і маючи у своєму розпорядженні необхідні фінансові та людські ресурси, можна донести до мільйонів людей практично будь-яку інформацію.
Читайте також: У передчутті реваншу
Подобається комусь чи ні, але реалії XXI століття такі, що вводити будь-яку цензуру стає дедалі складніше і вона показує все меншу ефективність. Навіть в авторитарній Росії, де влада має майже необмежені можливості й не шкодує грошей на власну безпеку, так і не вдалося заблокувати месенджер Telegram. Що вже казати про вільні та демократичні країни, де для суспільства важливий сам принцип свободи слова. З огляду на такі реалії залишається тільки одне. Треба визнати, що конкуренції в інформаційному просторі уникнути не вдасться і єдиний спосіб боротьби з поширенням ворожої та брехливої інформації — давати людям альтернативу й інформувати їх про реальний стан справ. А головне — не забувати забезпечувати законність у реальному житті. Важливо пам’ятати, що вирішальну роль у розпалюванні кровопролиття на Сході України відіграли не віртуали в соцмережах, а конкретні дії цілком реальних людей, які вчасно не змогли припинити українські правоохоронці.
Журналісти з різних країн досліджували це питання досить детально і змогли встановити, що за роботу із соцмережами в оточенні Путіна відповідає Євґєній Пріґожин, який утримує цілі фабрики тролів. Та якщо існування російських інтернет-тролів більше не є секретом, то питання про те, що з ними робити і як їм протистояти, все ще залишається відкритим.
З розвитком соцмереж людство зіткнулося з такими викликами, яких раніше в нашій історії ще не було. Один із них — лавиноподібне, вірусне поширення інформації. Причому не завжди корисної. Поширення страшних чуток, яке призводило до спалахів насильства, паніки, погромів, звичайно ж, було частим явищем і раніше. Але до появи Facebook і смартфонів такі спалахи зазвичай були локальними й відбувалися в межах окремо взятого міста або села. Тепер технічний прогрес дає змогу інформації в найкоротші терміни поширюватися на величезні території й охоплювати мільйони людей. Ця особливість зробила соцмережі грізною зброєю, яка часом діє страшніше за автомат чи гаубицю. Адже на початку ХХІ століття страшні чутки вже не з’являються стихійно, а цілеспрямовано вигадуються спеціально навченими людьми.
Усю міць цієї зброї Україна мала можливість випробувати на собі в 2014 році, коли Росія щосили стала використовувати соцмережі для розпалювання ворожнечі всередині нашої країни, а також для мобілізації охочих убивати українців у самій РФ. Тоді багато хто не тільки в Україні, а й за кордоном зрозумів, що соцмережі — це не просто невинна розвага й що тенденційно подана інформація, правильно вкинутий фейк можуть провокувати насильство, вбивати та калічити.
Кремль охоче і регулярно використовує фейки в інформаційній війні проти своїх ворогів на Заході та в близькому зарубіжжі. Для запуску потрібних меседжів використовуються всі засоби: як офіційні ЗМІ з величезними бюджетами на кшталт RT, так і анонімні групи в соцмережах. При цьому робота в соцмережах має одну велику перевагу порівняно з традиційними ЗМІ. Там не існує практично жодних обмежень. Якщо медіа змушене дотримувати певних рамок і правил пристойності, то у Facebook, Twitter, «ВКонтакте» за допомогою ботів можна поширювати будь-яку нахабну брехню і не турбуватися з приводу її правдоподібності. Знаючи принцип роботи алгоритмів соцмереж і маючи у своєму розпорядженні необхідні фінансові та людські ресурси, можна донести до мільйонів людей практично будь-яку інформацію.
На відміну від медіа, де кожен сюжет має конкретних авторів або озвучується конкретним телеведучим, який відповідає за його достовірність своєю репутацією та авторитетом, фейки із соцмереж часто не мають автора взагалі або можуть бути вкинуті з таких самих вигаданих акаунтів. Після того як інформація буде багаторазово скопійована з однієї групи в іншу, знайти першоджерело вже надзвичайно важко. До того ж більшість людей ніколи не стануть займатися таким пошуком.
ЩОБ ЛЮДИ ПІДХОПИЛИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВІРУС, «НОВИНА» ПОВИННА БУТИ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ АДАПТОВАНА ПІД СВІДОМІСТЬ ОБИВАТЕЛЯ: МАТИ ПРОВОКАТИВНИЙ ЗАГОЛОВОК, ВІДПОВІДАТИ ПОШИРЕНИМ СТРАХАМ І ЗАБОБОНАМ. ПРАВДИВІСТЬ ПРИ ЦЬОМУ АБСОЛЮТНО НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ
Усі добре пам’ятають гучну історію про «розп’ятого хлопчика» в Слов’янську. Брехливий сюжет російського «Первого канала» набув широкої популярності й став мемом саме тому, що вийшов на головному федеральному телеканалі РФ. Але для соціальних мереж нічого унікального в тій історії не було. Протягом 2014 року там публікувалися сотні схожих розповідей, більшість яких уже ніхто не пам’ятає. З групи в групу тоді кочували жахливі історії про спалені лікарні з пораненими ополченцями, підірвані церкви, про розстріляних мирних жителів. Справжнім хітом став сюжет про «концтабір для російськомовних жителів Донбасу», який Україна нібито будувала в Жданівці. Сотні тисяч, а можливо, і мільйони людей читали ці історії і вірили їм, передавали далі, пересилали одне одному в месенджерах.
Механізм поширення фейків дещо різниться залежно від специфіки тієї чи іншої соцмережі, але загалом нескладний. Головна умова — масовість репосту. Забезпечити її допомагають боти. Тисячі фейкових акаунтів, які поширюють потрібну інформацію в коментарях або розміщують у популярних групах. Домогтися такої масовості неважко — були б гроші. Щоб люди підхопили інформаційний вірус, «новина» повинна бути відповідним чином адаптована під свідомість обивателя: мати провокативний заголовок, відповідати поширеним страхам і забобонам. Правдивість при цьому абсолютно не має значення. Важливо, щоб інформація не відображала реальність, а збігалася з очікуваннями обивателя. Найбожевільніші та найабсурдніші фейки легко приймалися на віру і йшли в народ саме тому, що точно відповідали уявленням людей про те, що відбувається. Ті, хто чекав, що українські солдати вбиватимуть і ґвалтуватимуть мешканців Донбасу, вірили будь-яким повідомленням на цю тему. Навіть коли не було жодних підтверджень, окрім анонімних коментарів в інтернеті.
Цей принцип цілком дієвий і під час роботи з громадянами інших держав. Страхи та забобони існують всюди, головне правильно їх експлуатувати. Наприклад, у країнах ЄС російські тролі часто розганяють потрібні меседжі про мігрантів, сексуальні меншини й на іншу подібну тематику, що викликає в суспільстві палкі дискусії та розкол. Опубліковані в західних ЗМІ матеріали доводили, що в ЄС та США пов’язані з Росією акаунти ставили перед собою ті самі цілі, що й в Україні: розпалити ворожнечу та ненависть, посилити деструктивні, антисистемні настрої, популяризувати маргінальні політичні сили. Після цього Twitter і Facebook стали видаляти сторінки, помічені в спробах впливати на вибори. За кілька років було видалено десятки тисяч таких акаунтів. Та поки що назвати цю боротьбу ефективною неможливо.
Якщо менеджмент американських соцмереж ще робить спроби боротися з навалою російських ботів, то в російських усе навпаки. Популярні серед українських користувачів «Одноклассники» та «Вконтакте» стали притулком для всіх, кого блокують у Facebook чи Twitter за розпалювання ворожнечі й агресії. У 2014 році в цих соцмережах активно створювалися та розкручувалася групи антиукраїнської спрямованості, які провокували ненависть і поширювали фейкові новини. Єдиним можливим виходом для української влади в ситуації, що склалася, стало блокування згаданих соцмереж на території України, однак такі заходи лише знизили відвідуваність згаданих ресурсів, а ось цілковито закрити до них доступ не змогли.
Що робити в ситуації, що склалася, наразі не дуже зрозуміло. Обмежити потік інформації в сучасному світі стає дедалі складніше. Надійно зробити це дають змогу лише методи КНДР, де інтернет просто заборонений. Коли ж доступ до мережі зберігається, обійти будь-які блокування за допомогою спеціальних програм неважко.
Боротьба з пропагандистськими акаунтами у Facebook і Twitter теж поки що не дала належних плодів. На місце видалених ботів завжди прийдуть інші. До того ж пропагандисти теж удосконалюються і намагаються діяти витонченіше. Як визначити, де проходить межа між втручанням у вибори та свободою слова? Як заборонити людині висловлювати свою думку в мережі, якщо вона формально не порушує жодних законів? У Європі ці питання залишаються гострими та дискусійними.
ЩОБ ЛЮДИ ПІДХОПИЛИ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВІРУС, «НОВИНА» ПОВИННА БУТИ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ АДАПТОВАНА ПІД СВІДОМІСТЬ ОБИВАТЕЛЯ: МАТИ ПРОВОКАТИВНИЙ ЗАГОЛОВОК, ВІДПОВІДАТИ ПОШИРЕНИМ СТРАХАМ І ЗАБОБОНАМ. ПРАВДИВІСТЬ ПРИ ЦЬОМУ АБСОЛЮТНО НЕ МАЄ ЗНАЧЕННЯ
Усі добре пам’ятають гучну історію про «розп’ятого хлопчика» в Слов’янську. Брехливий сюжет російського «Первого канала» набув широкої популярності й став мемом саме тому, що вийшов на головному федеральному телеканалі РФ. Але для соціальних мереж нічого унікального в тій історії не було. Протягом 2014 року там публікувалися сотні схожих розповідей, більшість яких уже ніхто не пам’ятає. З групи в групу тоді кочували жахливі історії про спалені лікарні з пораненими ополченцями, підірвані церкви, про розстріляних мирних жителів. Справжнім хітом став сюжет про «концтабір для російськомовних жителів Донбасу», який Україна нібито будувала в Жданівці. Сотні тисяч, а можливо, і мільйони людей читали ці історії і вірили їм, передавали далі, пересилали одне одному в месенджерах.
Механізм поширення фейків дещо різниться залежно від специфіки тієї чи іншої соцмережі, але загалом нескладний. Головна умова — масовість репосту. Забезпечити її допомагають боти. Тисячі фейкових акаунтів, які поширюють потрібну інформацію в коментарях або розміщують у популярних групах. Домогтися такої масовості неважко — були б гроші. Щоб люди підхопили інформаційний вірус, «новина» повинна бути відповідним чином адаптована під свідомість обивателя: мати провокативний заголовок, відповідати поширеним страхам і забобонам. Правдивість при цьому абсолютно не має значення. Важливо, щоб інформація не відображала реальність, а збігалася з очікуваннями обивателя. Найбожевільніші та найабсурдніші фейки легко приймалися на віру і йшли в народ саме тому, що точно відповідали уявленням людей про те, що відбувається. Ті, хто чекав, що українські солдати вбиватимуть і ґвалтуватимуть мешканців Донбасу, вірили будь-яким повідомленням на цю тему. Навіть коли не було жодних підтверджень, окрім анонімних коментарів в інтернеті.
Цей принцип цілком дієвий і під час роботи з громадянами інших держав. Страхи та забобони існують всюди, головне правильно їх експлуатувати. Наприклад, у країнах ЄС російські тролі часто розганяють потрібні меседжі про мігрантів, сексуальні меншини й на іншу подібну тематику, що викликає в суспільстві палкі дискусії та розкол. Опубліковані в західних ЗМІ матеріали доводили, що в ЄС та США пов’язані з Росією акаунти ставили перед собою ті самі цілі, що й в Україні: розпалити ворожнечу та ненависть, посилити деструктивні, антисистемні настрої, популяризувати маргінальні політичні сили. Після цього Twitter і Facebook стали видаляти сторінки, помічені в спробах впливати на вибори. За кілька років було видалено десятки тисяч таких акаунтів. Та поки що назвати цю боротьбу ефективною неможливо.
Якщо менеджмент американських соцмереж ще робить спроби боротися з навалою російських ботів, то в російських усе навпаки. Популярні серед українських користувачів «Одноклассники» та «Вконтакте» стали притулком для всіх, кого блокують у Facebook чи Twitter за розпалювання ворожнечі й агресії. У 2014 році в цих соцмережах активно створювалися та розкручувалася групи антиукраїнської спрямованості, які провокували ненависть і поширювали фейкові новини. Єдиним можливим виходом для української влади в ситуації, що склалася, стало блокування згаданих соцмереж на території України, однак такі заходи лише знизили відвідуваність згаданих ресурсів, а ось цілковито закрити до них доступ не змогли.
Що робити в ситуації, що склалася, наразі не дуже зрозуміло. Обмежити потік інформації в сучасному світі стає дедалі складніше. Надійно зробити це дають змогу лише методи КНДР, де інтернет просто заборонений. Коли ж доступ до мережі зберігається, обійти будь-які блокування за допомогою спеціальних програм неважко.
Боротьба з пропагандистськими акаунтами у Facebook і Twitter теж поки що не дала належних плодів. На місце видалених ботів завжди прийдуть інші. До того ж пропагандисти теж удосконалюються і намагаються діяти витонченіше. Як визначити, де проходить межа між втручанням у вибори та свободою слова? Як заборонити людині висловлювати свою думку в мережі, якщо вона формально не порушує жодних законів? У Європі ці питання залишаються гострими та дискусійними.
Читайте також: У передчутті реваншу
Подобається комусь чи ні, але реалії XXI століття такі, що вводити будь-яку цензуру стає дедалі складніше і вона показує все меншу ефективність. Навіть в авторитарній Росії, де влада має майже необмежені можливості й не шкодує грошей на власну безпеку, так і не вдалося заблокувати месенджер Telegram. Що вже казати про вільні та демократичні країни, де для суспільства важливий сам принцип свободи слова. З огляду на такі реалії залишається тільки одне. Треба визнати, що конкуренції в інформаційному просторі уникнути не вдасться і єдиний спосіб боротьби з поширенням ворожої та брехливої інформації — давати людям альтернативу й інформувати їх про реальний стан справ. А головне — не забувати забезпечувати законність у реальному житті. Важливо пам’ятати, що вирішальну роль у розпалюванні кровопролиття на Сході України відіграли не віртуали в соцмережах, а конкретні дії цілком реальних людей, які вчасно не змогли припинити українські правоохоронці.
.jpg)
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар